Журнал
Від Пікассо до Карла Лагерфельда: як чотирилапі ставали музами великих митців

Новини

Від Пікассо до Карла Лагерфельда: як чотирилапі ставали музами великих митців

Пікассо, Фріда Кало, Воргол, Гокні та Карл Лагерфельд знаходили натхнення у своїх собаках і котах. Історії чотирилапих муз, які увійшли в мистецтво.

· 4 хв читання

У Пабло Пікассо була муза, яка не позувала за гроші, не розуміла мистецтва і взагалі не мала жодного уявлення, що стала частиною історії. Це був невеликий такс на ім’я Лумп, який належав фотографу Девіду Дугласу Дункану. У 1957 році Дункан приїхав до Пікассо на віллу La Californie, а собака залишився там на наступні шість років. Пікассо настільки прив’язався до нього, що одного разу просто взяв тарілку зі столу, пензель і фарби та намалював Лумпа на кераміці. Згодом собака з’явився у десятках робіт художника, зокрема у серії переосмислень «Меніни» Веласкеса.

Пабло Пікассо
Пабло Пікассо

Історія Лумпа важлива не лише тому, що Пікассо любив собак. У його випадку тварина стала частиною самого творчого процесу. Пікассо замінював традиційного собаку на передньому плані своїх варіацій «Меніни» на власного такса, перетворюючи приватну прихильність на елемент мистецької гри. Фотограф Дункан згадував, що між ними виникла справжня близькість: Лумп ходив за художником по будинку, сидів поруч під час роботи й фактично став одним із персонажів його повсякденного життя.

У Фріди Кало домашні тварини були вже не випадковими героями, а частиною її особистої візуальної мови. У Casa Azul поруч із художницею жили собаки, мавпи, папуги, олені, коти, черепахи, качки та гуси. Кало не просто тримала їх удома: вона регулярно включала тварин у свої автопортрети. На офіційному сайті музею Фріди Кало окремо згадуються «Ixcuhintli Dog with Me» 1938 року, «Self-Portrait with Monkeys» та «Self-Portrait (Me and My Parakeets)». Тварини в її картинах працювали як частина складного портрета самої художниці, її оточення і мексиканської ідентичності.

Фріда Кало
Фріда Кало

Для Ернеста Гемінґвея все почалося з одного незвичайного подарунка. Капітан корабля подарував письменнику білого шестипалого кота, якого звали Сноу Вайт. Гемінґвей привіз його до Кі-Веста, а згодом його будинок перетворився на територію для цілої котячої династії. Сьогодні на території Hemingway Home & Museum живуть десятки котів, багато з яких мають характерну полідактилію. Прямо пов’язувати кожного з них із конкретними текстами письменника було б перебільшенням, але самі коти стали невіддільною частиною легенди про його будинок і спосіб життя.

Ернест Гемінґвей
Ернест Гемінґвей

А потім мистецтво зробило несподіваний поворот від особистої прихильності до справжньої одержимості. Енді Воргол у 1950-х жив із цілою колонією сіамських котів. Їх було настільки багато, що один із найвідоміших ранніх проєктів художника отримав назву «25 Cats Name Sam and One Blue Pussy». Коти не просто були частиною його побуту: їхні лапи буквально залишали сліди на роботах, а тварини поступово стали окремим мотивом його творчості. Пізніше Воргол створював портрети котів і собак, серед яких були його такси Арчі та Амос.

Енді Воргол
Енді Воргол

Для Девіда Гокні собаки стали набагато більше, ніж зручними моделями. Його такси Стенлі та Боджі з’явилися в десятках малюнків, картин і офортів. Особливо показовим став період після смерті близького друга художника Генрі Гельдзалера у 1994 році. Гокні говорив, що хотів намалювати щось, у чому відчував би любов, і зрозумів, що малює своїх найкращих друзів. У 1995 році серія «Dog Days» представила 45 робіт, присвячених двом таксам.

Девід Гокні
Девід Гокні

У випадку Гокні цікаво й те, як саме собаки змінили його спосіб працювати. Він залишав аркуші паперу по всьому будинку, щоб малювати Стенлі та Боджі тоді, коли вони природно сиділи або спали. На одну позу могло бути лише 20–30 хвилин, тому художник мусив реагувати швидко. Саме ця спостережливість зробила серію особливо живою: Гокні не намагався створити ідеалізований портрет собаки, він ловив характер, звички, сон, нудьгу й моменти абсолютного спокою.

У світі моди найбільш показовий приклад – Карл Лагерфельд і Шупетт. Біло-блакитноока бірманська кішка з’явилася в житті дизайнера у 2011 році й дуже швидко перестала бути просто домашньою твариною. Лагерфельд фотографував її на робочому столі, поруч із ескізами, називав її джерелом натхнення для елегантності та постави, а її очі та біле хутро ставали частиною візуальної мови його проєктів. Шупетт отримала власні книги, рекламні кампанії та навіть косметичну колаборацію з Shu Uemura.

Карл Лагерфельд
Карл Лагерфельд

Причому Лагерфельд перетворив саму ідею «домашнього улюбленця» на феномен попкультури. Шупетт мала двох доглядальниць, власний щоденник, величезну аудиторію в соцмережах і з’являлася в комерційних проєктах разом із дизайнером. Вона стала не просто музою, а продовженням його особистого бренду. Показово, що Метрополітен-музей пізніше описував одержимість Лагерфельда Шупетт як частину його публічного образу: кішці присвячували книги, редакційні матеріали та навіть спеціальний випуск Karl Daily.

Сьогодні ця історія продовжується вже в іншій формі. Тварина більше не обов’язково повинна буквально з’являтися на полотні, щоб стати частиною творчого бренду. Вона може бути персонажем фотографії, джерелом естетики, частиною соціальних мереж або навіть окремою комерційною історією. Але між Пікассо, який малював Лумпа на тарілці, Ворголом, чиї коти бігали його студією, Гокні, який ловив сон своїх такс на папері, та Лагерфельдом, який перетворив Шупетт на fashion icon, є спільна риса: найкращі чотирилапі музи не позували – вони просто жили поруч. І саме ця присутність, без постановки й претензії на мистецтво, часто давала художникам те, чого складніше знайти в будь-якій професійній моделі: відчуття життя, яке відбувається просто перед очима.

Читати також: €200 млн, заповіт і Шупетт: що насправді відбувається зі спадщиною Карла Лагерфельда

Текст: Аріна Близнюк

Коментарі

Коментарів ще немає — будьте першими.

Коментар з'явиться після перевірки редакцією. Без посилань і телефонів. Пошта не потрібна.

Обговорити в Telegram

Читайте також