
Інна Діброва: мистецтво — це не про дорого, це про особливо
Від журналістики через б'юті-сферу до авторських картин і об'єктів з епоксидної смоли — про те, як жінка обирає себе і створює речі з характером.
Є люди, чий шлях до справжнього покликання виглядає як серія випадковостей — але тільки якщо дивитися зі сторони. Зсередини це завжди була одна лінія. Просто вона проходила через багато різних точок перш ніж стати видимою назовні.
Інна Діброва — авторка живопису та об'єктів з епоксидної смоли. Але до цього була журналістика, б'юті-сфера, ранній шлюб, перший син, народжений на другому курсі університету, робота на півставки у київському видавництві і постійний пошук балансу між сім'єю, навчанням і собою. Кожен із цих етапів був не відхиленням від шляху, а його частиною. Просто тоді вона цього ще не знала.
«З дитинства я віддаю пріоритет саморозвитку. Мені завжди недостатньо знань або обізнаності.»
Ця риса — не риторична фігура з інтерв'ю. Вона червоною ниткою проходить через усе її життя. Народила первістка на другому курсі після зимової сесії — і вже через кілька тижнів сиділа на парах. Паралельно — робота на півставки в одному з популярних видавництв Києва. Паралельно — спроба зрозуміти хто вона є поза роллю мами і студентки. Жонглювання між сім'єю, навчанням і роботою яке більшість назвала б виснаженням — для неї було просто ритмом.
Журналістику вона залишила свідомо і без ностальгії. Відмовлялася писати комерційні матеріали. У посередніх проєктах не бачила власного розвитку. Зрозуміла просту річ: багато працювати — це ще не про заробіток і не про зростання. Потрібен сенс — або не варто.

Б'юті-сфера, яка на той момент лише набирала обертів, стала несподіваною, але точною школою. Тут вона навчилася працювати на себе. Отримала перші уроки фінансової грамотності. Зрозуміла що таке делегування і чому без репутації та рекомендацій тебе просто не існує на ринку. Але найціннішим виявилося інше — люди навколо. Неймовірна кількість сильних, цікавих, живих жінок, кожна з якими була окремою історією.
Малювання прийшло тоді, коли механізм нарешті налагодився: діти подорослішали, незрілий ранній шлюб розірвано, записи в б'юті йшли самі. З'явився простір — і в ньому з'явилося мистецтво. Не як рішення, не як стратегія. Просто з'явилося.
«Малюнок — це як і слова, тільки невербально. Зі слів до символів.»

Вона не вважала себе художницею і не претендувала на цей статус. Малювала душею — і коли почали просити щось для подарунку, завжди починала не з пензля, а з питань. Яке фото інтер'єру? Розкажіть про людину — що любить, чим захоплюється, який її характер? Тільки зрозумівши людину і простір, вона бралася до роботи. Результат мав бути не просто красивим — він мав бути своїм. Упізнаваним. Таким, що неможливо уявити в іншому місці.
З початком повномасштабного вторгнення з'явилися перші картини з національним характером. Для тих, хто своїм серцем залишається з Україною — вдома чи за кордоном. Щоб у їхній оселі була частинка незламного духу. Це теж була відповідь на питання яке ставить кожен творець у такі часи: як те що я роблю перетинається з тим що зараз відбувається?
Потім прийшла епоксидна смола. Матеріал примхливий і вимогливий — перебої зі світлом зупиняють роботу, майстерня потребує особливих умов, пошук синергії зайняв час. Але Інна не зупинялася. Бо смола дала їй те, чого не давав живопис: можливість зберегти мить. Увіковічнити предмет. Зробити щось що існує між картиною і скульптурою — і є одночасно тим і тим.

«Глянець смоли неймовірно гармоніює з живописом — то чому б їх не поєднати?»
Так з'явилися розмальовані годинники. Столи де живопис і смола існують як єдине ціле. Авторські декоративні об'єкти для домів, ресторанів, салонів і бізнес-просторів. Кожен — в єдиному екземплярі. Кожен — з концепцією.
Про роботу із замовниками вона говорить чесно і без прикрас: більшість людей насправді не знають що хочуть. «Щоб красиво» і «щоб підходило в інтер'єр» — це не технічне завдання, це відправна точка розмови. Завдання Інни — почути те, що людина ще не сформулювала. Зрозуміти характер простору. Відчути характер людини. І лише тоді створити щось що відповідатиме і тому, і тій.
«Цей предмет належить людині, а значить — має її асоціювати. Це як ваші парфуми: в когось, можливо, такі ж, але на вас пахнуть по-особливому. Так само з ексклюзивними предметами — він лише ваш.»
Її перші замовники прийшли з б'юті-практики — клієнтки, які знали її роками. Спостерігали як вона змінюється, підтримували кожен новий крок і стали першою армією поціновувачів. Жінки, які самі розвиваються попри все, для яких стати власницею авторського об'єкта — це не питання статусу, а питання цінності і особистої ідентичності. Для тих, хто виїхав за кордон, її роботи ставали частинкою дому у новому домі. Це, каже Інна, для неї було честю.

«Мистецтво — це не про дорого, це про особливо. Я хочу бути доступною для людей, які цінують мою творчість.»
Про майбутнє Інна Діброва говорить без гучних амбіцій — але з дуже чіткою і зрілою позицією. Вона не хоче бути найкращою. Не прагне бути першою. Вона хоче посісти особливе місце — і це слово у неї не випадкове. За ним стоїть розуміння яке приходить лише з досвідом: необов'язково бути найгучнішим, достатньо щоб про тебе знали ті, кому це справді потрібно.
Вона прийшла в мистецтво з багажем підприємця — з розумінням ринку, репутації, цінності рекомендації. І каже що це лише один із висновків, які вона несе з собою далі. Решта — для наступних інтерв'ю.
Такою є Інна Діброва. Людина яка не шукала своє місце — а будувала його. Крок за кроком, матеріал за матеріалом, людина за людиною. І кожна річ яку вона створює — є єдиною у своєму роді. Так само як і вона сама.
Читати також:5 фільмів про мистецтво, які можуть стати джерелом нових ідей
Текст: Аріна Близнюк
Коментарі
Коментарів ще немає — будьте першими.
Обговорити в Telegram


