Журнал
35 причин любити Україну — і це далеко не все

Культура і шоу-бізнес

35 причин любити Україну — і це далеко не все

До 35-річчя відновлення Незалежності — історія про Україну, яку неможливо вмістити в один символ: її гори, море, степи, мистецтво, музику, міста, кухню та людей.

· 17 хв читання

Є проста перевірка на те, наскільки добре ви знаєте власну країну: спробуйте пояснити її людині ззовні одним реченням. Не гаслом, не датою, не піснею — реченням. Зазвичай нічого не виходить. Не тому, що бракує слів, а тому що будь-яке одне речення виявляється неправдою через свою неповноту.

За вісім годин дороги тут можна тричі змінити пейзаж і жодного разу не перетнути кордон. Уранці — полонина, туман і запах вологої хвої. Удень — рівний, як стіл, степ, у якому очі не мають за що зачепитися, і від цього чомусь спокійно. Увечері — море, яке пахне не курортом, а водоростями й портом. Десь між ними стоять чорні конуси териконів, яких не насипала жодна геологія, і містечка, де стара синагога, костел і церква стоять на відстані трьохсот метрів, бо колись інакше й не будували.

Ми до цього звикли. Звичка — найдорожча річ, яку країна платить за те, що вона своя. Соняшникове поле перестає бути видовищем, коли ти проїжджав повз нього тисячу разів. Мозаїка на стіні автовокзалу перестає бути мистецтвом, коли ти чекаєш під нею маршрутку. Борщ перестає бути культурним явищем, коли він просто обід.

А потім хтось збоку дивиться на те саме — і не розуміє, чому ми такі спокійні. Чому не возимо туристів дивитися на каньйон, який в іншій країні був би головною поштівкою. Чому не пояснюємо світові, що різдвяна мелодія, яку він співає щогрудня, написана в Києві. Чому не розповідаємо, що частина колиски європейського авангарду — це Київ, Харків і Одеса двадцятих років.

Цей матеріал — спроба подивитися на знайоме як на незнайоме. Тридцять п'ять причин, кожна з яких існує незалежно від дат у календарі. Список свідомо неповний: будь-який інший редактор склав би свій, і теж мав би рацію.

1. Люди, які тримають країну

Почнімо з того, що не має пейзажу. Країна тримається не на кордонах і не на символах, а на щоденній компетентності конкретних людей, більшість із яких ніколи не потрапить у жодні списки.

Військові навчилися воювати проти сильнішого супротивника й перевчитися посеред процесу — з іншою технікою, іншим зв'язком, іншою тактикою, ніж рік тому. Це про відвагу, це про здатність швидко думати. Рятувальники ДСНС заходять у будівлю, коли всі виходять, і роблять це за протоколом, без метушні — саме витримка, а не порив, тут відрізняє результат від трагедії. Лікарі за ці роки набули хірургічного досвіду, по який до них тепер приїжджають вчитися колеги з країн, де такої практики немає.

Волонтерська система, яка виросла з нуля, працює як логістична компанія: закупівля, маршрут, звіт, підтвердження. Енергетики відновлюють підстанції за нормативами, у які до 2022 року ніхто б не повірив. Комунальники виходять на вулиці о шостій ранку. Залізничники ведуть склади за розкладом, і цей розклад чомусь виконується.

Поруч — ті, кого не показують у новинах. Учителька, яка веде урок для класу, розкиданого по трьох країнах, і пам'ятає, у кого який часовий пояс. Фермер, який сіє поле, розміноване торік. Жінка, яка відкрила кав'ярню в місті за сімдесят кілометрів від фронту, бо людям потрібне місце, де можна посидіти. Програміст, який о дев'ятій ранку на нараді з клієнтом, а о дев'ятій вечора — на зборі для бригади. Майстер, який робить меблі. Мати, яка щовечора вкладає дітей спати і щоранку робить вигляд, що все нормально, і завдяки цьому все справді трохи нормальніше.

Держава — абстракція. Її можна відчути тільки в тому, як поводяться люди, коли стає складно. Тут вони поводяться добре.

2. Карпати — місце, де країна змінює голос

Гори тут не найвищі: Говерла — 2061 метр, і будь-який альпіїст поблажливо усміхнеться. Але Карпати цікаві не висотою. Це рідкісний випадок, коли культура виросла просто з ландшафту й досі від нього невіддільна.

Полонина визначила спосіб життя: сезонний випас — це календар, музика, кухня й соціальна структура водночас. Трембіта завдовжки понад три метри існує тому, що звук мусив долати кілометри схилів. Бринза й будз — наслідок того, що молоко треба було зберігати без холодильника. Ліжник ткали з овечої вовни, бо вона тут була, а потім валяли у гірському потоці. Гуцульська скрипкова музика має ритміку, до якої джазові музиканти ставляться цілком серйозно.

І сама оптика цих місць: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, зняті 1964 року на Гуцульщині за повістю Коцюбинського, донині лишаються одним із найвпливовіших фільмів східноєвропейського кіно. Знімали не декорацію — знімали те, що там було.

3. Вісім церков, зроблених теслями

2013 року ЮНЕСКО внесло до Списку всесвітньої спадщини шістнадцять дерев'яних церков карпатського регіону — вісім із них в Україні, вісім у Польщі.

Ці будівлі звели не архітектори, а сільські теслі, без креслень, за традицією, яку передавали з рук у руки. Зрубна техніка, дерев'яні шоломи бань, різьблення, ґонт. Найдавніші з них старші за більшість кам'яних соборів, які ми звикли вважати «серйозною» архітектурою. Дерево, з якого вони складені, стоїть по чотириста-п'ятсот років — і це, якщо чесно, найкращий можливий відгук про якість роботи.

4. Є місця, які виглядають як помилка в географії

Дністровський каньйон — один із найдовших каньйонів Європи, близько двохсот п'ятдесяти кілометрів вигинів між скельними стінами заввишки з дев'ятиповерховий будинок. Річка різала цей рельєф мільйони років, оголивши породи, за якими геологи читають історію давніх морів, як за сторінками.

Тут є печери, водоспади, скельні монастирі й села, до яких дорога веде серпантином. В іншій країні це був би національний символ із квитками за місяць наперед. Тут це просто Тернопільщина, Чернівецька й Хмельницька області.

5. У нас є пустеля

Олешківські піски на Херсонщині — один із найбільших піщаних масивів Європи: близько ста шістдесяти квадратних кілометрів дюн, які пересуваються від вітру.

Найцікавіше — походження. Це не давня пустеля, а рукотворна історія: у ХІХ столітті тут випасали величезні отари овець, трав'яний покрив степу зник, і пісок, який він утримував, вирвався назовні. Природа показала, що буває, коли з нею домовлятися невдало. Пізніше сюди висадили соснові ліси, щоб зупинити наступ дюн, і тепер пустеля межує з бором — поєднання, яке важко уявити, поки не побачиш.

6. Степ, який ніколи не орали

Степ здається порожнім, поки не дізнаєшся, скільки в ньому всього. На квадратному метрі цілинного степу може рости кілька десятків видів рослин — за біологічною щільністю це рівень тропічного лісу, просто все набагато нижче на зріст.

В Асканії-Новій зберігся клапоть степу, якого не торкався плуг. Заповідник заснував Фрідріх Фальц-Фейн 1898 року — один із найстаріших степових заповідників світу, і сьогодні це майже єдина можливість побачити, який вигляд мала ця земля до того, як стала полем.

7. Земля, за якою приїжджали вчитися

Чорнозем — не метафора родючості, а конкретний тип ґрунту з високим вмістом гумусу, і українські чорноземи стали для ґрунтознавства еталоном: саме на них у ХІХ столітті будував свою класифікацію Василь Докучаєв, з якого починається ця наука.

Соняшник, до речі, тут не місцевий. Він прийшов з Америки як декоративна рослина, і лише у ХІХ столітті його почали вирощувати заради олії — після чого Україна поступово стала одним із найбільших виробників соняшникової олії у світі. Жовте поле під синім небом, яке всі вважають вічним українським пейзажем, насправді молодше за багато соборів.

8. Дніпро тримає країну як хребет

Третя за довжиною річка Європи після Волги й Дунаю: понад дві тисячі кілометрів, з яких близько дев'ятисот вісімдесяти — по Україні.

Дніпро визначив тут майже все: де стояли міста, де проходили торгові шляхи, де формувалося козацтво з його порогами й островами, де у ХХ столітті збудували греблі, які змінили русло назавжди. Київ досі влаштований відносно нього: правий берег — пагорби, лівий — рівнина, і це не географічна дрібниця, а два різні характери одного міста.

9. Ліси, старші за державність

Букові праліси Карпат входять до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як частина транснаціонального об'єкта, що охоплює понад десяток країн Європи.

Праліс — ліс, у якому ніколи не було рубки. Дерева падають самі й лежать, де впали, а на них росте наступне покоління. Окремим букам понад триста років. Північніше починається Полісся — зовсім інший світ, із торфовищами, чорними річками й тишею, у якій добре чути, наскільки ти тут зайвий.

10. Чорне море влаштоване не так, як інші

Нижче приблизно ста п'ятдесяти-двохсот метрів у Чорному морі немає кисню — там сірководнева зона, найбільший такий водний басейн на планеті. Життя в морі зосереджене у верхньому шарі, а під ним — інша хімія й практично законсервоване дно, на якому корабельні корпуси зберігаються століттями.

Тому Чорне море — одне з найцікавіших місць для підводної археології у світі. Античні судна тут лежать із цілим такелажем.

11. Крим

Півострів, де на відстані сорока кілометрів змінюються три кліматичні зони: степ, гори, субтропіки. Тут понад двісті видів рослин, які не ростуть більше ніде.

Крим — це Херсонес Таврійський, античне місто, засноване греками у V столітті до нашої ери й внесене до спадщини ЮНЕСКО. Це печерні міста Чуфут-Кале й Мангуп, вирубані в скелях. Це генуезькі фортеці, ханські мечеті, кримськотатарські села з кам'яними дахами, караїмські кенаси. Курортна листівка з набережною — наймолодший і найменш цікавий шар цієї історії.

12. Кримськотатарський світ

Корінний народ півострова з власною мовою тюркської групи, власною архітектурною традицією й кухнею, яку в материковій Україні досі сприймають як екзотику, хоча вона тут своя.

Ханський палац у Бахчисараї — єдиний зразок кримськотатарської палацової архітектури, що зберігся. Орнамент, різьблені стелі, розписані стіни, фонтани. Кухня — чебуреки, янтики, сарма, шурпа, кава по-кримськи. А ще — сучасна культура: пісня «1944» Джамали, з якою вона перемогла на Євробаченні 2016 року, розповідала про депортацію 1944-го, і мільйони людей у Європі почули цю історію через музику.

13. Міста, в яких один квартал може бути трьома століттями

У Чернівцях австрійський університет стоїть навпроти православної церкви, у Львові ренесансний дворик може закінчуватися радянською мозаїкою, а в Одесі за фасадом XIX століття ховається подвір'я, яке виглядає так, ніби його будували для іншого міста.

Українські міста не мають одного стилю. Вони складалися шарами — імперськими, модерністськими, радянськими, сучасними. Іноді ці шари конфліктують, іноді дивним чином уживаються. Саме ця неоднорідність і робить їх живими.

14. Київ, який ніколи не закінчується

Київ можна дивитися як місто князів, як місто модернізму, як студентське місто, як технологічний центр або як місто кав'ярень і двориків.

Тут Софія Київська стоїть у кількох хвилинах від сучасних бізнес-центрів, Поділ змінюється буквально на очах, а старі київські дворики досі можуть заховатися між фасадами центральних вулиць.

Найкраще в Києві те, що він не вимагає одного способу його любити.

15. Одеса, яку неможливо перекласти іншою мовою

Одеса — це не тільки море й Приморський бульвар. Це дворики, балкони, Потьомкінські сходи, порт, старі квартири, базари, література й особливий міський гумор.

Місто сформувалося на перетині десятків культур, і це видно буквально в архітектурі та кухні. Одеса не намагається бути схожою на інше місто. Вона давно виробила власну інтонацію.

16. Львів, який навчився бути красивим без декорацій

Львів часто фотографують так, ніби він уже готова декорація: площа Ринок, кам'яниці, трамваї, бруківка.

Але справжня цінність міста — не тільки фасади. Це дворики, кав'ярні, книгарні, храми, старі майстерні та десятки культурних шарів, які залишили після себе різні спільноти.

Львів не потрібно вигадувати. Його достатньо уважно розглядати.

17. Харківський конструктивізм

Держпром став одним із символів українського архітектурного авангарду 1920-х років. Харків тоді був столицею УСРР, і місто буквально перебудовували під нову епоху.

Геометричні форми, величезні об'єми, функціональність — архітектура виглядала так, ніби її придумали на десятиліття вперед. Український модернізм не був провінційною копією Європи. Він створював власну мову.

18. Український авангард, про який світ дізнається заново

Олександра Екстер, Олександр Архипенко, Казимир Малевич, Соня Делоне — імена, які десятиліттями часто подавали без українського контексту.

Київ, Одеса, Харків були важливими мистецькими центрами початку ХХ століття. Тут працювали художники, театральні режисери, дизайнери, архітектори, які експериментували з формою й кольором.

Українська культура була не периферією мистецького процесу. Вона була одним із його джерел.

19. Георгій Нарбут, який створював візуальну мову держави

Нарбут працював із графікою, книжковим дизайном, шрифтами, гербами та банкнотами. Його роботи стали частиною того, як молода українська держава хотіла виглядати.

Його стиль легко впізнати навіть через сто років: геометрія, рослинні мотиви, українська орнаментика й водночас європейська школа графіки.

Нарбут не просто малював красиві речі. Він створював систему.

20. Українська мова, яка не застигла в підручнику

Українська має десятки діалектів, регіональні особливості, давню літературну традицію, сучасний сленг і слова, які змінюються разом із поколіннями.

Гуцульська говірка не звучить так само, як слобожанська. Поліська — не так, як одеська. І в цьому немає проблеми. Це доказ того, що мова жива.

Мова — це не музейний експонат. Вона змінюється разом із людьми.

21. Петриківський розпис: мистецтво, яке легко впізнати без підпису

Квіти, птахи, ягоди, фантастичні рослини — композиції Петриківського розпису можна впізнати навіть тоді, коли прибрати підпис «Україна».

Петриківський розпис внесений до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Його сила саме в деталях: тонкому пензлі, характерному мазку, який неможливо повторити фабричним способом.

22. Косівська кераміка — коли обмеження стає стилем

Косівська кераміка — це техніка ритування, коли візерунок продряпують по білому ангобу, а потім заливають кольором. Палітра обмежена трьома барвниками, і це обмеження тримає стиль уже двісті років.

Обидва промисли живі: у Петриківці й Косові досі працюють майстри, які цього навчалися вдома, а не в академії.

23. Сорочка, за якою читали біографію

Вишиванка — не національний костюм, а система. За кроєм, орнаментом і кольором колись можна було визначити регіон, село, статус, вік і сімейний стан того, хто її носить.

Борщівські сорочки Тернопільщини вишивали густо-чорним — так, що тканини майже не видно. Поліська вишивка — сувора геометрія червоним по білому. Буковинська — бісер, шовк, металева нитка. Гуцульська — низинка щільними рядами. Це не варіації одного мотиву, а різні мови, які випадково опинилися в межах однієї країни.

24. Писанка — це календар, а не сувенір

Розпис яйця воском із поетапним фарбуванням — техніка, старша за християнство, яка потім у нього вбудувалася. Кожен символ мав значення: сорок клинців, безкінечник, сосонка, кривулька.

Орнаменти передавалися по жіночій лінії й трималися в межах села настільки строго, що фахівець визначає походження писанки з точністю до району.

У Коломиї для цього збудували музей у формі писанки заввишки з чотириповерховий будинок. Виглядає ексцентрично, працює бездоганно.

25. Харківська фотографія і те, що після неї

Наприкінці шістдесятих у Харкові виникла група «Час» — фотографи, які свідомо працювали проти офіційної естетики. З цього середовища вийшов Борис Михайлов, лауреат Гассельбладівської премії 2000 року, однієї з найпрестижніших у світовій фотографії; його роботи є в колекціях Тейт і МоМА.

Харківська школа виявилася найвпливовішим внеском регіону у світову фотографію ХХ століття — і це при тому, що працювали її автори без матеріалів, без публікацій і з ризиком мати проблеми за саме заняття.

Сучасна сцена росте з того самого кореня: інституції, премії, українські художники в основних програмах Венеційської бієнале. Це вже не фольклор і не архів.

26. Донецькі терикони — гори, створені людьми

Терикони — штучні насипи пустої породи, що залишалася після видобутку вугілля. За десятиліття вони стали невід’ємною частиною пейзажу Донеччини. Деякі з них сягають десятків і понад сотню метрів заввишки, а всередині окремих досі тривають процеси горіння через залишки вугілля.

З часом на чорних схилах з’являється трава й дерева. Так промислові відвали поступово перетворюються на частину природного ландшафту Донеччини.

27. Щедрик, який підкорив світ

Микола Леонтович працював над обробкою старої народної щедрівки майже двадцять років — переписував її кілька разів, шукаючи форму. Мелодія в основі складається з чотирьох нот, які повторюються; уся магія — у поліфонії, яку він на них наростив.

Перше публічне виконання відбулося в грудні 1916 року хором Київського університету. Далі — 1919 рік: Українська республіканська капела під керівництвом Олександра Кошиця вирушила у велике європейське турне, яке було водночас культурною й дипломатичною місією молодої держави. 5 жовтня 1922 року капела виступила в Карнеґі-холі в Нью-Йорку. Публіка зупинилася саме на «Щедрику».

1936 року американський диригент українського походження Петро Вільговський написав до цієї мелодії англійський текст — так з'явилися «Carol of the Bells». Сьогодні її співають щогрудня по всій планеті, вона звучить у десятках фільмів і реклами, і майже ніхто з тих, хто підспівує, не знає, звідки вона.

Самого Леонтовича вбив агент ЧК у січні 1921 року, у хаті його батька. Йому було сорок чотири.

28. Бандура — інструмент, за який переслідували

Шістдесят із гаком струн, асиметричний корпус, техніка гри, яка не має аналогів: права рука на приструнках, ліва на басах. Академічна бандура ХХ століття — фактично новий інструмент, зроблений із народного.

Кобзарі й лірники були мандрівною системою передачі усної традиції: думи, історичні пісні, новини. Ремесло мало власні цехи, власну таємну мову й правила навчання. У тридцяті роки радянська влада методично цю традицію знищила — виконавців репресували, репертуар переписали під офіційні потреби.

Те, що бандура сьогодні звучить не тільки у філармонії, а й у клубах, у поєднанні з електронікою й у складі гуртів, які їздять світом, — результат довгого й не надто помітного відновлення.

29. Музика, яку слухають без пояснень

ДахаБраха їздить із власним визначенням жанру й збирає зали від Австралії до Каліфорнії. Onuka вбудувала сопілку й бугай у електроніку так, що це звучить сучасно, а не етнографічно. Go_A привезли на Євробачення 2021 року пісню «Шум» і посіли п'яте місце. Kalush Orchestra виграли конкурс 2022 року.

Академічна сцена не менш цікава: Валентин Сільвестров, якому за дев'яносто, лишається одним із композиторів, чию музику найчастіше виконують у Європі серед живих класиків.

Спільне тут одне: жоден із цих музикантів не пояснює світові, звідки він. Просто грає.

30. Борщ, у якого немає правильного рецепта

2022 року ЮНЕСКО внесло культуру приготування українського борщу до Списку нематеріальної спадщини, що потребує термінової охорони.

Формулювання точне: охороняють не страву, а культуру приготування. Бо борщ — не рецепт, а метод, у якому кожен регіон і кожна родина роблять по-своєму. Полтавський — з галушками й гускою. Зелений — на щавлі, весняний, зовсім інша страва під тією ж назвою. На Півдні — з карасями. Десь із квасолею, десь із сушеними грушами, десь із пампушками, десь без. Питання про «правильний» рецепт у цій системі не має сенсу — і саме це робить її живою.

31. Кухня, у якій чути географію

Банош — гуцульська страва з кукурудзяної крупи, звареної на сметані, з бринзою і шкварками. Її не можна зробити швидко: треба мішати в одному напрямку, поки не виступить олія. Це кухня гір, де на високій полонині пшениця не росте, а вівці є.

Деруни — Полісся й картопля, яка стала тут головною культурою за пару століть. Крученики, кримськотатарська сарма, бессарабські плацинди, закарпатський бограч, одеська камбала — усе це в межах однієї країни.

І хліб. Паляниця, книш, калач, коровай — форма хліба тут мала значення, бо кожна прив'язувалася до конкретної події. Коровай для весілля пекли за правилами, які були строгіші за будь-який кулінарний стандарт.

32. «Я не знав, що це зробив українець»

Дві історії з багатьох.

Іван Пулюй, фізик із Тернопільщини, у 1880-х роках сконструював вакуумну трубку власної конструкції й отримав із її допомогою знімки внутрішньої будови тіла — деякі з найякісніших на той час. Він працював у Празі й Відні, публікувався, але патентної й публікаційної гонки не виграв: відкриття залишилося за Рентгеном, який опублікував результат 1895 року. Пулюй згодом сам це визнав, наголошуючи, що йшлося про паралельні дослідження — а фізика того часу справді підійшла до цього порогу з кількох боків одночасно.

Юрій Кондратюк — насправді Олександр Шаргей, який усе доросле життя прожив під чужим ім'ям, аби вціліти. У 1929 році він видав власним коштом брошуру «Завоювання міжпланетних просторів», у якій описав схему польоту на Місяць: корабель виходить на окололунну орбіту, від нього відділяється посадковий модуль, потім стикується назад. Через тридцять з лишком років саме за такою схемою полетіли «Аполлони» — інженери NASA, які просували цей варіант, посилалися серед іншого й на його розрахунки. Сам Кондратюк загинув на фронті у 1942-му, ніколи не дізнавшись про це.

33. Тридцять п'ять світових рекордів однієї людини

Сергій Бубка встановив тридцять п'ять світових рекордів у стрибках із жердиною — сімнадцять просто неба й вісімнадцять у залі. Він перший, хто взяв шість метрів, і його рекорд у приміщенні протримався двадцять один рік.

Поруч: Яна Клочкова — чотири олімпійські золоті медалі в плаванні, дві з яких у найважчій дисципліні, комплексному плаванні. Андрій Шевченко — «Золотий м'яч» 2004 року. Брати Клички, які змінили уявлення про важку вагу в боксі. Ольга Харлан, чиї медалі в шаблі рахують уже десятками. Оксана Баюл, яка виграла Олімпіаду 1994 року в шістнадцять.

Список довший, ніж здається. Але цифра тридцять п'ять у нього все ж вписалася зручно.

34. Список, який не закривається

Найскладніше в такому матеріалі — не знайти тридцять п'ять причин, а зупинитися на тридцяти п'яти. Поза текстом залишилися Кам'янець-Подільський, що стоїть на скельному острові; Софіївка в Умані; Тустань; трипільська кераміка, старша за єгипетські піраміди; скіфське золото; Одеська кіностудія; книгарні, у які приходять по книжку о десятій вечора; Вернадський і академія, яку він очолив 1918 року; Амосов; Примаченко; сотні майстрів, чиї прізвища знають тільки в їхньому селі, і тисячі людей, чия робота цього тижня втримала щось важливе від падіння.

Тут спрацьовує проста арифметика: чим уважніше дивишся, тим довшим стає список. Це, власне, і є найточніша характеристика цієї країни — вона не поміщається в жодну рамку, яку для неї роблять, включно з цією.

35. Україна, яку неможливо вмістити в один список

Ми звикли говорити про себе або надто пафосно, або надто скептично. Обидва режими однаково погано працюють, бо обидва не потребують деталей. А деталі тут кращі за узагальнення: конкретна мелодія, конкретна сорочка з конкретного села, конкретна тарілка борщу, який ніхто не готує однаково, конкретна людина, яка зранку пішла на роботу, хоча мала всі підстави не піти.

Тридцять п'ять причин — це просто зручна цифра для заголовка. Справжня причина одна, і вона не формулюється списком: усе це існує паралельно з вами, поки ви читаєте цей текст. Дюни пересуваються, буки ростуть, терикони тліють, хтось у Косові саме зараз продряпує візерунок по білому.

Країна не потребує, щоб її любили красиво. Достатньо помічати.

Читати також: Микола Леонтович: як «Щедрик» став Carol of the Bells і світовим хітом

Текст: Аріна Близнюк

Коментарі

Коментарів ще немає — будьте першими.

Коментар з'явиться після перевірки редакцією. Без посилань і телефонів. Пошта не потрібна.

Обговорити в Telegram

Читайте також